Я не вірю в «білу» заздрість. Вона або є — або її немає.
Одна з хороших звичок, якою я можу поділитися, — це щиро радіти успіхам інших людей і бажати їм щастя.
Наприклад, у мене поки що немає будинку з басейном і сауною, але я щиро тішуся за тих, у кого він є. Я вірю: якщо вони змогли цього досягти — значить, і я зможу. Можливо, просто раніше я не дуже цього хотіла 🙂
Мене влаштовував рівень життя, який був. І я вдячна людям, які показують приклад кращого життя.
І так, я не завжди була такою.
Пам’ятаю, як у 15 років мене накрила хвиля заздрості. Я навіть зізналася в цьому подрузі. Ми разом брали участь у шаховому турнірі: я багато тренувалася, а вона майже рік не займалася. У результаті я провалила турнір, а вона виступила добре.
Це не був кінець світу, але мені було дуже прикро. Я не розуміла, чому так сталося.
З часом я усвідомила: у кожного є періоди росту і спаду. Результати накопичуються поступово — і так само поступово проявляються.
І найкраще, що можна робити — порівнювати себе не з іншими, а з собою вчорашнім.
Мені пощастило з подругою: вона вислухала мене, підтримала. І вже потім я зрозуміла, що могла б просто порадіти за неї.
Завдяки бізнесу я виробила в собі звичку радіти успіхам інших.
Ідучи містом, я можу зробити комплімент жінці за красиве волосся, сукню чи макіяж. Переходячи дорогу — показати водієві, що в нього крута машина. У ліфті помітити стильні прикраси чи акуратний манікюр.
Я роблю це щиро — з усмішкою.
Радію за вагітних жінок, іноді навіть зав’язую розмову.
І знаєте, що цікаво? Незнайомі люди починають відкриватися. Діляться історіями, про які я навіть не питала.
Я бачила заздрість між сусідами, друзями, подружжям, батьками і дітьми. І можу сказати точно: вона завжди руйнує.
Тому її варто трансформувати — у прийняття, у вдячність, у внутрішню роботу над собою.
І, можливо, найважливіше — навчитися пробачати себе за ці почуття.
Ми не святі. Ми — живі.